Soutien aux artistes ukrainiens

Ольга Кваша

"На своєму подвір'ї", 2016. З цією кицею я познайомилась в селі між Києвом і Черніговом. Це давнє місце з дуже старими хатами. Вони збудовані більше ста років тому. Спочатку ці будинки мали дах з очерету, але в 60ті роки його замінили. Коли я з подругою зупинилась, щоб роздивитися красивий сад з яблуками у траві, то ця киця була незадоволена. Але пізніше з хати вийшла бабуся і пояснила, що киця охороняє своїх дітей. Бабуся давно живе сама, але має сад, квітник і виноградник. Мені дуже сподобалось, що маленьких кошенят бабуся назвала Роза і Барвінок. Я б дуже хотіла, щоб бабуся і її тварини були живі і мали їжу.

"Тепло тополь", 2019. Тополі - особливі дерева в українському краєвиді. Існує багато українських творів в живописі і літературі про них. Вони ростуть біля дороги, якою я їду в будинок моїх батьків. Зараз вони поруч з моєю мамою, яка залишилась в Україні. Тополі теж мій дім. Сумую за ними. Весь рік вони п'ють великими ковтками сонце і світяться зсередини. А потім всю осінь стають самі теплими, як сонце. Так, що навіть в листопаді, можна стояти біля них і грітися. В його тілі- сила і молодість. У Зеленому палаці Він- повелитель лісу. Немає жодного володаря над ним. Тільки Сонце.

«Дорога на Дніпро», 2017 Літо. Духмяніє пшениця, от-от готова до жнив. Легенький вітрець коливає колосся з розсипаними у ньому квітами льону, кульбаби і дикої моркви. Стежина прокладена колесами трактора, того самого українського трактора, що зажив всесвітньої слави під час війни, що зараз відбуксовує російські танки, полишені військами окупантів. На фоні течуть води Дніпра, уславленого нашим поетом Тарасом Шевченком. Його останки були перенесені в Україну, як він і заповідав, і поховані на пагорбі, що височіє над Дніпром – на Чернечій Горі біля Канева, неподалік від місця, де він народився.

«Море, море», 2013 Це Маріуполь. Маріупольский пляж. Я зобразила все, що дарує море: від гальки до мушель. Я намалювала світ, наповнений достатком, світлом і радістю, кольорами, де кожен елемент існує сам по собі і в поєднанні з іншими, у гармонії. Де цей світ тепер?

"Зелений дубочку",2021. Я побачила це велике дерево в густому лісі біля Києва. Мені здалось, що я зустріла людину, дуже красиву і розумну. Хотілося з ним розмовляти. Є така українська пісня "Зелений дубочку, чом ти похилився?". Ця пісня в мене звучала в голові, коли я була там. Я багато своїх картин підписую фрагментами українських пісень або поезій. Цей ліс знаходиться там, де зараз найтяжчі битви української армії з російськими окупантами. Я хвилююсь за нього як за близьку мені людину.

Мене звати Ольга Кваша, я художниця і вчителька в дитячій художній школі. Моя перша освіта – художник-модельєр, закінчилаЛьвівську академію мистецтв. Моя друга освіта – юрист з авторських прав.

Коли Росія напала на Україну, моя рідня наполягала, щоб ми з донькою поїхали до родичів в іншу країну. Мені довелося залишитимаму, свій дім і всі свої картини в Україні. Я не можу їх продати зараз, тому що ніхто не може їх відправити. Також деякіарт-платформи закрили можливість продажу картин з України (я розумію, що зараз це важко). Продаж картин становив половинумого сімейного бюджету. Війна також зупинила мої заняття з дітьми. З десяти уроків на тиждень у мене зараз лише одна годинаонлайн. Мій чоловік теж художник і зараз захищає мою країну, як і всі українці. Але найгірше не це, а мій біль за Україну, куди яхочу повернутися якомога швидше. Повернутися, щоб відбудувати наші міста і намалювати багато нових картин.

Майже всі мої картини були натхненні природою України та архітектурою. І те, і інше зараз нищиться Росією. Наприклад, у лісіпід Києвом, де я малювала «Дуб зелений», «Теплу тополю», відбуваються найважчі бої. Також я не знаю, яка доля старого будинкуз картини «У моєму дворі», він знаходиться на дорозі з Києва до Чернігова, а також моїх улюблених місць «Дорога на Дніпро». Моя картина «Море, море» — пляж у Маріуполі, місті, зруйнованому російською авіацією. Зруйновані школи, лікарні та пологовібудинки. Сьогодні в Маріуполі тисячі загиблих мирних жителів.

Я також хотіла би наголосити на відповідальності культурних діячів і простих людей за політику своєї країни. У грудні 2013 – лютому 2014 року українці протестували в Києві під час Революції Гідності, бо не хотіли мати маріонеткового президента, який підтримував Путіна. Ми з чоловіком протестували з першого дня. Вони намагалися жорстоко придушити цей мирний протест, і на вулицях Києва було вбито багато протестуючих. Але ми не здавалися. У нас стріляли, нас били, але нас прийшло дуже багато, більше мільйона людей, тому що ми хотіли бути частиною Європи, а не Росії. Ми хотіли свободи і демократії для наших дітей.